всією душею

1) soul; heart

2) ( особа) head; person

3) feeling, spirit, emotion

4) (натхненник, головна особа) ( the) soul, moving spirit, inspiration

5) ( та чи інша властивість характеру або людина з такими властивостями) spirit

1) ( відчувати біль) to ache; to have ( to feel) a pain, to hurt, to smart

2) див. уболівати

1) ( незачинений) open; зал. clear

2) (необмежений, нічим не прикритий) open

3) ( розташований просто неба) outdoor, open-air

4) ( оголений) open, naked

5) (прямий, відвертий) frank, open, candid

6) ( прилюдний) public

7) (явний, неприхований) overt, open

8) гірн. open

9) лінгв. open

1) to stand

2) (бути нерухомим, не працювати) to stop, to be at ( to come to) a standstill

3) (бути, перебувати, бути розташованим) to be, to be situated; (про кораблі, війська) to lie; ( про погоду) to hold

4) (жити, перебувати) to stay, to live

5) (відстоювати, захищати) to stand up ( for); to be ( for)

6) ( наполягати) to stand (up) on; to persist, to insist

7)

Аврелій, Марк Антоній (121, Рим - 180) - представник пізнього античного стоїцизму, римський імператор (161 - 180), автор філософсько-моралістичного твору "До самого себе", який складається із лапідарних записів про людину як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється і уособлюється макрокосм або універсум; про особливості й шляхи її самоідентифікації, самовдосконалення і осягнення єдності з космічним цілим. Рушієм тіла людини і єдиним питомо людським початком є, за А., ум, що міститься поза її душею - як своєрідне відгалуження космічного ума, до якого після смерті індивіда він повертається знову. Етику раннього стоїцизму, якому властивий був фаталізм, А. прагнув переосмислювати з позицій свободи не тільки космічного, а й людського духу. Записи філософських і життєвих міркувань були для А. передусім засобом власного духовного зростання, самовдосконалення, а не спробою створити оригінальну філософську систему. Хоча його філософія часто-густо перегукується з ідеями не тільки Геракліта і представників стоїцизму (Посидонія, Епіктета), а й кініків, епікурейців, А. увійшов в історію філософії як самобутня постать мислителя, автор глибоких філософських та смисложиттєвих спостережень.

АНТРОПОСОЦІОГЕНЕЗ - сукупність поглядів на процес формування фізичного типу людини разом з її становленням як суб'єкта суспільних відносин та доцільної перетворювальної діяльності, творця культури. Тривалий у часі та разгалужений у просторі А. розглядають як перехідний період між еволюцією органічної природи та історичним розвитком суспільства. Теоретичне осягнення А. є комплексною науковою проблемою, яку вирішує широке коло природничих та гуманітарних наук. Разом з тим це проблема і філософська, світоглядна, пов'язана з усвідомленням людиною своєї сутності, специфіки власного буття, генетичних зв'язків із природою. Не випадково найдавнішими і універсальними темами первісної свідомості були космологічні та антропологічні міфи про виникнення світу та появу в ньому людини. В родовому суспільстві були поширені тотемістичні уявлення про спорідненість кожного роду з певним тваринним чи рослинним предком. На цьому етапі людина в своїй свідомості ще не відокремлює себе від природного світу. Світові релігії, зокрема юдаїзм, християнство, іслам, вважають людину продуктом божественного творіння. Як тварна істота людина докорінно відрізняється від усього тварного світу, займає виняткове місце в ньому, оскільки створена за образом та подобою Бога, наділена безмертною душею, розумом та свободою волі і є істотою духовною. Наукове осягнення генезису людини отримує сильний поштовх з появою еволюційної теорії розвитку органічного світу. Згідно з сучасними еволюційними уявленнями вирішальне значення в А. відігравала виробнича діяльність, праця, антропогенетична роль якої полягала у формуванні не стільки фізичного тіла людини, скільки "тіла соціуму", у перетворенні економічної поведінки окремих індивідів на економічну діяльність колективу. Колективне здобування засобів до життя сприяло зміцненню групи, а розподіл праці вів до її диференціації та ускладнення структури - стадо перетворювалося на соціальний організм. Особливу роль при цьому мала поява перших універсальних моральних норм людства - заборона вбивства представника свого колективу (кровного родича) та заборона статевих зв'язків між представниками свого роду (інцесту). Виникнення екзогамії - соціального механізму регуляції власне біологічних відносин по фізичному відтворенню людини - сприяло подальшому соціальному розвитку людства. Встановлення шлюбних зв'язків одного роду з іншим відкривало, з одного боку, шлях до їх об'єднання в соціальні спільноти (племена, союзи племен), а з іншого - вело до ускладнення окремих соціальних одиниць і їх подальшої диференціації на сім'ї. Збільшення впливу соціокультурних явищ в процесі гомінізації привели, зрештою, до становлення людини як єдиного біологічного виду, що розпадається начисленні адаптивні типи, ареальні групи (раси та підраси), стихією існування яких є соціальність, а механізмами життєдіяльності - різноманітні культурні форми.

Григорій Богослов (Назіанзин) (329, Каппадокія, Мала Азія - 389) - християнський теолог, видатний представник патристики. У полеміці з крайнім аріанством Г. Б. збагатив вчення Східної церкви про єдиносутність Бога, за яким Бог-Отець, Син Божий і Святий Дух є цілковитою тотожністю сутності трьох іпостасей Бога. У царині христологічної проблематики доводив, що природа Христа не зводиться лише до тіла і божественного Логоса і що Христос є як людиною, так і Богом одночасно О. працьовуючи ідеї християнської космології й переосмислюючи вчення ранньохристиянських апологетів, Г. Б. у дусі неоплатонівської традиції розглядав Всесвіт як розумне й досконале творіння Бога. Він категорично заперечував уявлення аріан про можливість осягнення Бога (що зводило його до земного феномена), розвивав ідею всемогутності Бога та обмеженості людського розуму в розкритті його сутності. Розум тлумачив як з'єднувальну ланку між Логосом та душею й тілом людини. Доводив вищість релігійної віри над філософією.

[br]

Осн. тв.: 45 проповідей (п'ять найвідоміших із них мають назву "Слова про богослов'я"); 245 листів; поетичні твори (зокрема автобіогріфічні поеми "Про мою долю", "Про моє життя", "Про страждання моєї душі").

ЕКЗИСТЕНЦІЯ ( від лат. existo - існую) - специфічно людське існування у світі, що характеризується як "позамежове" (трансцендентальне) відносно натуралістично-психологічних параметрів буття і як посутньо незагальне - однократне, унікальне. Термін "Е." запроваджений датськ. мислителем К'єркегором у 40 - 50-ті рр. XIX ст.; від нього започаткована назва філософії - "екзистенціалізм". Термін "Е." етимологічно походить від лат. дієслова exsistere, який, на відміну від дієслова sistere (що акцентує момент сталості існування - лишатися, утримувати, тривати тощо), означає процеси порушення сталості, виходу "за межі" її (виступати, виходити, виростати тощо) Ц. е вказує на духовний характер специфіки людського існування на противагу існуванню матеріальних, субстанційних речей і явищ, оскільки духовність є унікальною ознакою людини. Люди, за християнською традицією, є тілесно тотожними істотами і різняться лише душею, яку Бог для кожної людини творить персонально і тим самим робить її принципово "позамежовою" щодо земного світу (істотою "не від світу сього"). Е., за Гайдеггером, є інтенційним щодо об'єктивного буття "буттям-свідомістю", однократним і тому принципово неузагальнюваним "тут (ось)-буттям", лише "торканням" (а не просторовим "перебуванням в"), "світловою плямою" в бутті. Тому Е. завжди "передує сутності" (Сартр), що виступає похідною від Е. Звідси свобода Е., її принципова недетермінованість зовнішніми щодо духовності чинниками, укоріненість у дусі, у "внутрішній людині".

Емерсон, Ралф Уолд (1803, Бостон - 1882) - амер. філософ романтичного спрямування, поет та есеїст. Закінчив Гарвардський ун-т (1821). Був священиком-унітарієм, пізніше відмовився від церковного сану (1832). У 1836 р. у м К. онкорді створив "Трансцендентальний клуб" і став засновником трансцендентальної школи в США. Злет кар'єри Е. розпочався з його лекторської діяльності (1833). Прочитані ним курси лекцій "Великі люди", "Англійська література", "Філософія історії" стали знаними не тільки в Америці, а й Англії. Вчення Е. мало спіритуалістичний характер: лише дух вважався реальністю, природа розглядалась як символ духу. Людина - мікрокосмос всередині макрокосмосу; між людською душею та універсумом існує певна відповідність, взаємозв'язок. Подібно до Карлейля, Е. наголошував на значенні видатних постатей в культурі та історії в цілому, зауважуючи, що їхнє особисте самоздійснення може бути вагомим для кожного з нас. Збагативши жанр морально-філософського есе завдяки таким ключовим поняттям, як "особисте моральне вдосконалення", "довіра собі" (інтуїція внутрішнього "Я", в якому розвиваються загальнолюдські істини), Е. розвивав теорію моральності у формі витонченого індивідуалізму. Його не влаштовував будь-який стан суспільства, що заважає вдосконаленню особистості. Наполегливо захищаючи ідею любові до свободи, Е. надавав першочергового значення розвиткові культури (порівняно з промислово-комерційними можливостями суспільства); обстоюючи інтереси насамперед амер. нації, вважав, що кожна нація має невичерпний потенціал для розвитку, від якого, зрештою, залежить доля усього цивілізаційного поступу.

[br]

Осн. тв.: "Природа" (1836); "Досліди" (1841); "Обранці людства" (1845 - 1847); "Суспільство і самотність" (1870); "Освіченість і соціальні цілі" (1876).

ЗАПОВІДЬ у релігії - вимога Божественного Закону, даного людині мовними засобами й вираженого у формі імперативу. Остаточне формулювання викладене у книзі Мойсея "Вихід". Основний зміст Закону склали десять З. релігійного, юридичного та морального характеру. З появою християнства ставлення до З. змінюється. В них починають вбачати не стільки морально-релігійні регулятиви поведінки, скільки стан свідомості, що відбиває міру Богопізнання. З огляду на це, З. певною мірою втрачає свою обов'язковість до виконання як літера Закону; її імперативність віднині базується на усвідомленні людської свободи: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви Б. о в цьому Закон і Пророки". Основний наголос у християнстві зроблено на почутті любові, яке вважається підставою віри. В Євангелії від Св. Матвія говориться: "Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою. Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе. На двох цих заповідях увесь Закон і Пророки стоять".

НАПЕРЕДВИЗНАЧЕНА ГАРМОНІЯ - поняття, введене у філософський обіг Ляйбніцем з метою обґрунтування взаємозв'язку і узгодженості між монадами - субстанційними елементами світу. За Ляйбніцем, монади як нематеріальні, наділені свідомістю активні сили не можуть фізично взаємодіяти одна з одною. Це спричиняє певні труднощі пояснення взаємодії двох тіл, зокрема, їх зіткнення у динаміці. Ляйбніц цю проблему вирішує за допомогою Н.г., яка привнесена у світ Богом, щоб узгодити між собою зміни в одній монаді із змінами в іншій та обумовити розвиток всіх речей у світі за єдиним планом. Кожну монаду Ляйбніц уподібнив годиннику, який таким чином заведений Творцем, що відображає Всесвіт і змінюється одночасно зі змінами у всьому Всесвіті. Принцип Н.г. покладений в основу пояснення не тільки узгодженості між окремими монадами, а й між сутністю і явищем, душею і тілом. На думку Ляйбніца, Н.г. є одним із доказів існування Бога, який при цьому виступає в ролі універсального проектувальника Всесвіту як скоординованої поміж собою нескінченної множинності монад. В релігійно-ідеалістичній формі теорія Н.г. містить такі важливі філософські ідеї, як єдність Всесвіту, загальний зв'язок усіх речей, зокрема, одиничного з загальним, телеологічний характер природних процесів тощо.

ОКАЗІОНАЛІЗМ ( від лат. ocassio - випадок, нагода, привід) - філософське вчення, згідно з яким Бог є опосередкувальною ланкою між душею і тілом. Виникло на ґрунті характерного для картезіанства (див. Декарт) різкого розмежування субстанції, яка мислить (розум, свідомість), та субстанції матеріальної (річ, тіло), що, на відміну від першої, існує у просторі і часі. Дуалізм душі (або розуму, свідомості) й тіла породжував потребу у з'ясуванні проблеми їхньої взаємодії, спробою вирішення якої у XVII ст. і був О. Основний філософський зміст цього вчення полягав в обґрунтуванні твердження, що у кожному випадку, коли душа виявляє схильність чи налаштованість вчинити якусь дію, Бог надає тілу можливість рухатися (тобто діяти); крім того, Бог безпосередньо спонукає душу до усвідомлення (у кожному окремому випадку) тих фізичних змін, що їх зазнає тіло. Попередником вчення О. в XI ст. був араб, філософ Аль-Газалі (1058 - 1111), який тлумачив зв'язок причини і наслідку як такий, що безпосередньо залежить від волі Бога. Бельг. філософ Гейлінкс (1625 - 1669) надав вченню 0. системного та логічно послідовного характеру. Він порівнював тіло і душу із двома годинниками, хід яких є обопільно синхронним завдяки втручанню Бога К. ожне свідоме рішення - це лише оказія (нагода, випадок) для того, аби Бог спричинився до певних фізичних змін у тілі (чи тіла); і, навпаки, якесь явище фізичного характеру також становить не що інше, як оказію для створення Богом відповідного душевного (або розумового) стану. Ще один чільний представник О. у XVII ст. Мальбранш у своєму філософському вченні наголошував на цілковитій залежності будь-якого прояву руху від волі Бога, яку він розглядав як єдину дієву причину руху - як тіл поміж собою, так і взаємовпливу душі і тіла. До відомих оказіоналістів XVII ст. належать також нім. філософ Клауберг (автор терміна "онтологія") та франц. філософ Форж, який ідею О. про зв'язок душі і тіла тлумачив у дусі напередвизначеної гармонії Ляйбніца.

Платон (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи о-в Егіна - 347 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократичного роду (серед предків - останній афінський цар Кодр і уславлений реформатор Солон, один із "семи мудреців"). П. починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 р. до н. е.) переїжджає до м. Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 р. здійснює подорож до Пд. Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями П. щодо перетворення держави). Але невдовзі П. арештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку рабів (о-в Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу. На гроші, зібрані друзями П. для викупу (Аннікерид відмовився їх узяти), була куплена ділянка у передмісті Афін (гай героя Академа), де бл. 387 р. П. заснував власну філософську школу - Академію (див. платонізм). П. є першим в історії філософом, більша частина творчої спадщини котрого дійшла до наших днів. Але це ж створює проблему авторизації і хронологізації творів, що існують в історичній традиції під ім'ям П. (т. зв. "платонівське питання"). Корпус платонівських творів, що збереглися, обіймає 34 діалоги (з них 23 вважаються автентичними, а 11 - сумнівними), "Апологію Сократа" і 13 листів; до нього входять також "Визначення" та 7 неавтентичних діалогів Р. ізні критичні дослідження піддавали сумніву платонівське авторство щодо більшості діалогів, достеменність яких відстоювали інші. Окрему частину творчості становлять т. зв. "езотеричні", або "неписані" вчення ("Навколо Блага"), які П. вважав за можливе викладати лише усно. В останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії П. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів П. така: 1) ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 р.) - "Апологія", початок роботи над "Державою"; 2) "академічний" період (387 - 367) - дев'ять книг "Держави", "Горгій", "Менексен", "Протагор", "Менон", "Федон", "Симпозіон", "Федр", "Евтидем", "Лісид", "Хармід", "Теетет", "Кратил". У той же час в Академії створені "Клітофонт", "Критон", "Лахет", "Алківіад І", "Феаг", "Гіппій Менший", "Йона", "Коханці", "Ериксій", "Евтифрон"; 3) "сицилійський" період, між другою і третьою поїздками на Сицилію (366 - 361) - десята книга і повна редакція "Держави", "Парменід", початок "Законів"; 4) завершальний період (360 - 347) - "Тимей", "Критій", "Софіст", "Політик", "Філеб", "Закони" і "Післязаконня", VII (автобіографічний) лист. У цей же час в академічному колі створені "Гіппій Більший", "Гіппарх", "Сизиф", "Мінос", "Демодок", "Про чесноту", "Про справедливість", "Листи". Всі ці твори вважаються Теслефом написаними за життя П., - ним особисто або під його вирішальним впливом. Виняток - "Алківіад II", "Аксиох", "Алкіона", "Визначення" Д. іалогова форма творів П. не випадкова і відповідає специфіці платонівського методу. П. розвиває і доводить до досконалості сократівське "шукаюче мислення" на противагу закінченому софістичному "вченню". Основа методу П. - це діалектика в її античному розумінні: вміння ставити питання і відшукувати на них відповіді; через аналіз свідчень досвіду і окремих опіній, що відображають речі в їх чуттєвій даності, досягати знання надчуттєвого буття. Разом з тим форма діалогу відбиває досягнуту в античному Просвітництві (софісти і Сократ) впевненість, що істина не може належати окремій свідомості і має інтерсуб'єктивний характер. її оприявнення є справою не окремої особи, а спілкування мислеників. Філософія П. охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижневі платонівської творчості - як життєвої, так і інтелектуальної - є намагання подолати глибоку кризу і руйнацію основ суспільного устрою, що стали ознакою епохи. П. створює грандіозну полісну утопію - зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновником соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом з тим, вирішити проблему досконалого суспільства - того, що не є мінливим встановленням людей, а відображає природу речей, - неможливо без з'ясування сутності самого буття. Вирішення питання "що насправді є, існує?" стало визначальним для творчості Π. П. створює теорію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, неподільних, надчуттєвих зразків всього сущого ("ейдос" по-грецьки означає "вид", "вигляд"). Ейдоси уособлюють достеменне буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєвому світу, що весь занурений у процес нескінченного становлення. Світ ейдосів - не проста сукупність першозразків, а має свою впорядкованість. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу - лише чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Напр., всій сукупності фізично існуючих столів відповідає ейдос стольності. Така диспозиція буття можлива тому, що існує матерія (просторовість). Вона сама не є буттям, що стоїть поряд зі світом ейдосів. П. називає її "приймальницею всього" - тим, у чому виникає чуттєва подоба безтілесного зразка (ейдоса): тобто визначає її як можливість усім речам існувати. У "Філебі" цей зв'язок набуває закінченого вигляду: божествений розум-деміург створює всі речі чуттєвого світу (Космосу), керуючись ейдосами як їх зразками, а матерію використовуючи як субстрат. Відтак поруч з власне буттям П. концептуалізує мислення про небуття, яке виступає не як просте відкидання сущого, а як іншість буття, його "інаковість" - інобуття. Онтологія становить наріжний камінь філософії П., хоча її систематична концептуальна розробка відноситься, вірогідно, до пізнього періоду платонівської творчості. Вона є теоретично необхідною основою вчення П. про державу (в обширі якого осмислюються всі інші соціальні та гуманітарні сюжети) і так само зумовлює вчення про пізнання світу. Космологічне вчення (його П. розгортає у "Тимеї") має на меті показати вкоріненість досконалої держави у структурі універсуму. Космогонія тут завершується антропогонією, а вчення про державу є одночасно вченням про гідний людини спосіб буття. Основою досконалої держави є нерозривний зв'язок і взаємообумовленість індивідуальної доброчесності і суспільної справедливості Ц. е робить етику і політику принципово неподільними. У "Державі" П. виділяє сім типів державного устрою. Перший - "царство Кроноса" - додержавне буття людей, коли ними безпосередньо керували божественні посланці. Власне держава і законодавство виникають як засоби компенсувати відсутність прямого Божого керування, що його люди втратили С. еред існуючих типів держави П. вважає два правильними (монархія, аристократія) і чотири спотвореними (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). ("Політик" містить інший розподіл типів, близький до Аристотеля). Відповідно до кожного устрою П. виокремлює створюваний ним тип людини С. труктуру досконалої держави утворюють три класи: виробники (селяни і ремісники - ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни-стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внутрішній порядок), політики-філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати громадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість - виробникам, мужність - воїнам, мудрість - філософам. Засадниче значення має четверта чеснота - справедливість В. она притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, залишаючи кожного у межах його соціальної ролі. Держава та її устрій уподібнюються людській душі, яка також має три головні частини (засновки): жага (бажання), запал (воля), розмисл. Вони є основними силами, котрі визначають життя душі. їм відповідають три суспільних класи, а також три головні чесноти. Залежно від переваги того чи того засновку, утворюються різні типи душі. Онтологія і вчення про душу визначають теорію пізнання П. Суб'єктом пізнання є душа, а сам процес пізнання спрямований на достеменне буття - вічне і непроминальне (світ ейдосів). Можливість його пізнати принципово відкрита тому, що сама душа як безтілесна, ідеальна сутність походить зі світу ейдосів і контактувала з ними; пізнання - це процес пригадування (анамнезис) душею своїх вражень від ейдосів. Анамнезис ускладнюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають людині справжнє буття і навіюють хибні уявлення, від яких душі потрібно звільнитися С. итуацію пізнання П. передає образом печери, в якій знаходяться прикуті до стіни невільники, котрі бачать лише тіні речей, що проносяться повз них. Ці тіні - чуттєві враження, подоба дійсних речей, від яких слід дістатися світла безтілесного світу, щоб побачити достеменну реальність. Оскільки предметом пізнання є безтілесні сутності, то головна пізнавальна здатність - це умоглядність. В умоглядному світі є сфера "нічим не зумовлених начал усього", яка осягається таким самим безпосереднім умоспогляданням (ноезис), і сфера обумовленого, яку можливо пізнавати шляхом розсуду, розмірковування (діанойя). Досягнення знання - це сходження від меншої достовірності до більшої. Його чотири щаблі: ім'я, визначення, зображення, знання як таке ("VII лист"). Кожен ступінь є певним етапом пізнання, послідовне сходження по яких дозволяє досягти знання достеменного буття. П. відіграв ключову роль у розвитку західної метафізики: вчення про буття надало вищого онтологічного статусу конкретностям навколишнього світу, подавши все розмаїття його форм у вигляді незмінних першообразів; полісна утопія створила ідеал досконалого суспільства і обґрунтувала практику соціальних перетворень. П. мав вирішальний вплив не лише на подальшу античну думку (див. Аристотель, платонізм), а й на всю європейську філософську традицію.

[br]

Осн. тв.: "Держава"; "Теетет"; "Парменід"; "Тимей"; "Критій"; "Закони".

Толанд, Джон (1670, Лондондеррі - 1722) - ірландськ. філософ. Навчався у Глазго, Единбурзі, Оксфорді. Виступаючи з позицій захисту християнства, Т. прагнув обґрунтувати тезу про те, що віра потребує підтвердження розумом, оскільки йому не суперечить. Ірландськ. парламент сприйняв цю тезу як наступ на релігію і засудив кн. Т. "Християнство без таємниць" як антирелігійну. Т. змушений був виїхати до Англії. Т. першим у філософії Нового часу обґрунтував вчення про рух як суттєву властивість матерії, розрізняючи в ньому два прояви: рух як внутрішню активність матерії, що є джерелом багатоманітності в природі, і рух як переміщення у просторі, яке є лише модифікацією цієї активності. Т. підкреслював абсолютний характер руху матерії і відносний характер спокою, вважав, що спокій теж можна розглядати як рух. Що стосується природи та Всесвіту в цілому, то вони є вічні і незмінні. У праці "Пантеїстикон" Т. схиляється до пантеїзму та гілозоїзму, визнаючи одухотвореність усієї природи. Безкінечний і вічний Всесвіт, за Т., управляється "духом Всесвіту", "душею Всесвіту", які називають також Богом. У дискусії із прихильниками соціанства Т. увів у філософський обіг термін "пантеїзм".

[br]

Осн. тв.: "Християнство без таємниць" (1696); "Життя Мільтона" (1698); "Пантеїстикон" (1720).